Максим Девізоров: актор кіно і Театру ветеранів

У грудні 2023 року орден «За заслуги» ІІІ ступеня вручили бійцю 103-ї окремої бригади територіальної оборони — і це той самий Максим Девізоров, якого київська аудиторія знала з молодіжного детективу «Перші ластівки». Указ Президента з нагоди Дня українського кіно називає одразу дві підстави: роботу в кінематографі та захист держави.

Максим Володимирович Девізоров народився 3 лютого 1996 року в Рівному і з раннього дитинства живе в Києві. Диплом режисера драматичного театру він отримав у 2019-му в Київському національному університеті культури і мистецтв. До повномасштабного вторгнення грав на Лівому березі й знімався в серіалах; з лютого 2022-го служив, потім повернувся на сцену вже як драматург і співзасновник Театру ветеранів.

Нижче — перевірена біографія без змішування мирного й воєнного періодів: де він уперше закріпився, які ролі справді є в фільмографії, що дивитися в Києві зараз і чим його робота відрізняється від серіальної популярності 2019–2020 років.

Ранні роки та перші ролі

Родина переїхала до Києва, коли Максиму було близько двох років. Батьки — хіміки Ірина й Володимир; молодший брат Валентин. У дитсадку брати пройшли кастинг і знялися в рекламі. У школі Девізоров вів дитячу програму «Підсумочки» на Першому національному й з’являвся в «Обережно, діти» в ролі привида.

У 2009 році він грав у дитячому музичному спектаклі «Кольорові сни Еколь». З 2012-го знімався: перша серйозна роль — Ярик у багатосерійному фільмі «Після школи». Після школи ходив на підготовчі акторські курси при Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, з першого разу туди не вступив. Обрав факультет сценічного мистецтва КНУКіМ, майстерню Ніни Гусакової, і в 2019-му закінчив його як режисер драматичного театру.

З 2017 року працював у «Театрі-студії 11» Влади Білозоренко. Там зіграв Вождя в «Польоті над гніздом зозулі» та Фредеріка Бурдена в «Хамелеоні», брав участь у «Тату, ми всі в тумані» і «Поїхати не можна залишитися». Це ще не столична трупа з постійною афішею, але саме тут закріпився професійний ритм: репетиція, роль, повтор.

Не плутайте цей етап із пізнішою роботою в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Студія — навчально-камерний майданчик. Лівий берег з’явиться лише в 2021-му, після диплома й після серіального вибуху «Перших ластівок».

Робота в кінематографі

Масовий глядач запам’ятав Девізорова після «Перших ластівок» 2019 року: там він грає Дениса Денисенка. У продовженні 2020-го — «Перші ластівки: Zалежні» — інша роль, Назар Левицький. Серіал говорив про булінг, насильство й розрив між підлітками та батьками; саме ці дві ролі досі найчастіше шукають у запиті на актора.

Паралельно йшли телевізійні роботи, які не варто видавати за головні. У «Новенькій» він Влад, у комедії «Fake» — Марк, є епізоди в «Агентах справедливості», «Тому, хто не спить», «Красі потребує жертв», «Дільничному з ДВРЗ». Короткометражка «Помідорчик» і серіал «Пікнік» належать уже до 2021 року.

Джерело: фільмографія сторінки актора в українській Вікіпедії та титри проєктів, дані станом на 2026 рік.

Повний метр тримає інший характер ролей. У «Номерах» Олега Сенцова в постановці Ахтема Сеітаблаєва він Одиннадцятий. Зйомки «Мирного-21» того ж режисера пройшли восени 2021-го, ще до повномасштабного вторгнення: Девізоров грає прикордонника Добера, прем’єра відбулася на початку 2023-го. У комедії «Найкращі вихідні» — Льоня; стрічку знімали до війни, прокат — 2022-го. У новорічній комедії «Потяг у 31 грудня» (прокат з 25 грудня 2024-го) він у акторському складі, не в головній ролі.

Типова помилка пошуку — ставити актору в актив усе, де мелькнуло прізвище, або міняти місцями Дениса й Назара. Перевіряйте титри й рік: два сезони «Ластівок» — дві різні постаті. Друга помилка — вважати «Мирний-21» зйомкою з окопу. Камеру вмикали в 2021-му; на фронт актор пішов уже після прем’єрного циклу мирного кіно.

Театральна діяльність

У 2021 році Девізоров увійшов до трупи Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Перша вистава там — «Поїхати. Не можна. Залишитися» за п’єсою Ігоря Носовського в постановці Тетяни Губрій, роль Макса. Того ж сезону грав у пластичній роботі «Моменти / Momenti» італійця Маттео Спіацці та у фізичній виставі Євгена Корняга «Одіссею, повертайся додому» (прем’єра 11 і 16 листопада 2021-го). На прослуховуванні до «Одіссея» він познайомився з акторкою Світланою Гордієнко; шлюб у травні 2022-го й розлучення 2024-го до творчого списку не входять.

З лютого 2022-го сцена Лівого берега для нього зупинилася. Служба почалася в 103-й окремій бригаді ТрО: спочатку Донецький напрямок, зокрема район Покровська, потім Харківський, район Куп’янська. Позивний — «Кіндер». Після приблизно двох з половиною років на напрямках його перевели до відділу комунікацій Командування Сил ТрО («ТРО Медіа»): документальні сюжети й новини, не лінія зіткнення.

У листопаді 2024-го актор уперше від лютого 2022-го знову вийшов на сцену Лівого берега — у тій самій «Поїхати не можна залишитися», з якої починав у трупі. Це не «повернення знаменитості», а конкретний показ конкретного тексту після дворічної паузи.

Театр ветеранів у Києві

У 2024 році Театр драматургів і «ТРО Медіа» запустили Театр ветеранів. Юридична адреса громадської організації — вулиця Петра Сагайдачного, 25-Г, Поділ. У керівному колі проєкту — Олексій Дмитрашківський, Ахтем Сеітаблаєв і Максим Девізоров. Драматургічну школу веде Максим Курочкін; за перший рік учасники написали понад 35 п’єс. Умова проста: писати про те, що болить, а не імітувати «правильну» військову драму.

У репертуарі вже стоять «Військова мама» бойової медикині Аліни Сарнацької (показів було і на Лівому березі, і в Театрі Франка), музично-пластична «Енеїда» Ольги Семошкіної за участю ветеранів із пораненнями, а також авторські роботи самого Девізорова. «Енеїду» показували на великій сцені Молодого театру; далі вистава йшла українськими майданчиками.

Драматургія та режисура

Режисерський диплом 2019 року довго лишався «на полиці»: ринок потребував актора з обличчям із «Ластівок». Писати п’єси він почав уже в Театрі ветеранів, після фронту й після розриву в особистому житті. Перший текст — «І в горі, і в радості». Прем’єра відбулася 15 і 16 лютого 2025 року в Театрі драматургів на Сагайдачного, 25-Г, початок о 19:00, квиток тоді коштував 400 грн. Режисер-постановник — Олекса Гладушевський. Автор грав у складі, але не «самого себе»: постановка свідомо пішла від прямої біографії в бік казкової форми.

У січні 2026-го на тій самій подільській сцені вийшли «Лимони». Тут Девізоров одночасно драматург, режисер і актор. Це комедія з абсурдом: троє братів на передовій, двоє — добровольці з перших днів. Прем’єра орієнтовно 23–24 січня 2026-го за підтримки Resilience Fund від Goethe-Institut в Україні. Окремо він ставив чужі тексти школи: зокрема читання «Ахмед, я і пророк Ілля» Юрія Мацарського на Фестивалі перших п’єс у серпні 2025-го.

Найжорсткіше заперечення проти цієї лінії звучить так: ветеранський театр — соціальна терапія, не професія, і комедію про війну ставити рано. Факти проти цього не «натхнення», а майданчики й форма. «Військову маму» брали державні сцени. «Лимони» — режисерський хід людини з дипломом 2019 року, а не гурток самодіяльності. Якщо ви шукаєте «легкий серіальний Макс», ці вистави його не повторюють: інший текст, інший склад, інша адреса.

Активізм у культурній сфері

Після переведення в «ТРО Медіа» Девізоров знімає документальні матеріали про службу Сил територіальної оборони. Це штабна комунікаційна робота, не заміна бойового періоду 2022–2024 років. Паралельно він лишається одним із публічних голосів Театру ветеранів: набір курсів драматургії, фестиваль перших п’єс, покази в Києві й виїзди.

Орієнтовно в грудні 2025-го Радіо NV залучило його до циклу «20 найкращих оповідань нової України»: актор читав прозу Василя Махна. Формат простий — голос людини, яка служила, накладається на літературний текст періоду після Революції Гідності. Окремої політичної трибуни в нього немає: публічні виходи зав’язані на виставу, курс або запис.

Чи активний він у Києві зараз? Так, якщо дивитися на афішу, а не на світську стрічку. Трупа Лівого берега його не «списала»: є зафіксований вихід 2024 року. Театр ветеранів працює з Подолу й періодично виходить на Молодий театр і Франка. Кінопісля 2023-го вже не головний канал — повний метр воєнного часу знімався раніше; поточна робота сильніше сидить у документалістиці ТрО і в авторській драматургії.

Якщо хочете побачити Девізорова наживо в столиці, почніть з двох адрес. Перша — Театр драматургів, Сагайдачного, 25-Г (метро «Поштова площа»): тут ішли «І в горі, і в радості» та «Лимони», тут юридично сидить ГО «Театр ветеранів». Друга — Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі: перевіряйте склад «Поїхати не можна залишитися» і спільні покази з ветеранським проєктом. «Енеїду» шукайте в афіші Молодого театру на Прорізній, 17, і в гастрольному графіку.

Практичний порядок на вечір: відкрийте афішу конкретного театру на потрібну дату, звірте прізвище в складі, не орієнтуйтеся лише на серіальний кадр 2019 року. На прем’єрі лютого 2025-го квиток коштував 400 грн при початку о 19:00; ціна й зал у 2026-му змінюються від вистави до вистави. Не чекайте, що на сцені буде «той самий Денис»: у Києві зараз частіше працює режисер і співавтор Театру ветеранів, а не герой підліткового детективу.