Які станції метро Києва дають більший захист від вибуху

21 вересня 1940 року влада Лондона фактично дозволила використовувати метро як масове бомбосховище під час німецьких авіанальотів. Через 86 років київська підземка знову стала місцем нічного прихистку: у ніч на 8 вересня 2026 року там укривалися близько 30 тисяч людей, серед них понад 2,5 тисячі дітей, а під повітряну тривогу 46 підземних станцій працюють у режимі укриття.

У ніч на 21 вересня 1940 року в лондонській підземці від бомбардувань ховалися близько 120 тисяч людей. Згодом на станціях з’явилися нари, пункти першої допомоги, вода та місця для харчування: вдень метро перевозило пасажирів, уночі працювало як укриття. Сьогодні київське метро захищає людей передусім під час ракетних і дронових атак, але значну частину мережі проєктували в розпал Холодної війни.

У 1950–60-х роках метро в СРСР будували не лише як транспорт, а й як масове бомбосховище. Багато станцій у Києві прокладали на глибині понад 50–100 метрів і обладнали гермозатворами — масивними металевими дверима, які можуть герметично перекривати входи й захищати від ударної хвилі або зараженого повітря. Найчастіше в цьому контексті згадують «Арсенальну»: її відкрили у 1960 році на глибині 105,5 метра, платформа вбудована у гранітний масив, над нею лежить товща породи близько 70 метрів.

За розрахунками така конструкція здатна витримати ядерний вибух потужністю до 40 кілотонн — приблизно удвічі сильніший за бомбу, скинуту на Хіросіму у 1945 році. У підземній інфраструктурі станції є додаткові тунелі та службові проходи: за різними даними, один веде до старого військового бункера, інший — до архівного сховища, третій — до резервної шахти. Станції глибокого залягання також мають масивні металеві двері, розраховані на значний тиск.

Глибина «Шулявської», «Вокзальної» і межа захисту

«Шулявську» відкрили у 1963 році приблизно на глибині близько 90 метрів як частину першої черги розширення на захід міста. «Вокзальна» лежить приблизно на 42 метрах, відкрита у 1960 році разом із першою чергою і з’єднує метро з Центральним залізничним вокзалом. Хоча її глибина менша, 42 метри породи все одно здатні суттєво знизити вплив вибухової хвилі або уламків; через розташування біля вокзалу вона може прийняти велику кількість людей.

До станцій глибокого залягання належать також «Золоті ворота», «Кловська» і «Печерська». Експерти з цивільного захисту пояснюють: підземні споруди можуть значно зменшити наслідки вибуху, але не гарантують абсолютної безпеки, особливо якщо вибух станеться безпосередньо над ними. Найбільш небезпечним фактором ядерного вибуху є ударна хвиля; товща ґрунту над платформою може значно послабити її дію. Після вибуху в атмосферу підіймається радіоактивний пил, який згодом осідає на землю; 30–60 метрів землі можуть знизити рівень радіації у десятки або навіть сотні разів.

На багатьох станціях передбачені системи герметизації та вентиляції, які можуть обмежити потрапляння зараженого повітря всередину. За оцінками міської влади, київський метрополітен може прийняти до кількох сотень тисяч людей одночасно. Найбільші станції здатні вмістити кілька десятків тисяч людей, якщо розміщуватися не лише на платформах, а й у переходах та ескалаторних тунелях.

Втім, навіть інженери метро визнають: точних відкритих розрахунків щодо витривалості станцій у разі реального ядерного вибуху не існує. Безпека залежить від потужності боєголовки, відстані до епіцентру та технічного стану інфраструктури. Більшість станцій не мають автономних систем життєзабезпечення, запасів води чи їжі на тривалий час. У випадку ядерної катастрофи метро може стати тимчасовим укриттям на найнебезпечніший період після вибуху — перші години, коли рівень радіації та ударної хвилі є максимальним.